Списки двох головних конкурентів на парламентських виборах ПР і «Батьківщини» - немов зліпки часу, на яких виявляються всі проблеми і здобутки української політики двох десятиліть незалежності. Якщо перший зліпок - це ренесанс «лихих» 1990-х, то другий - з «популістських» двотисячних.
Хоча принципи формування списку «регіоналів» начебто закриті від суспільства, лише побіжний погляд на прізвища дозволяє виявити відображення кланових протиріч всередині «регіоналів». Кандидати у списку чітко діляться за групами декількох власників акцій партії - група Клюєва, Фірташа, Ахметова, Азарова. Розташування їх людей в списку з математичною точністю відображає ступінь прихильності Януковича до українських олігархічних груп.
Примітно, що про можливий курс Партії регіонів після виборів експерти та журналісти говорили не на основі програми або тез спікерів, а лише на факті посилення гри «донецьких» і незначної присутності в списку людей Льовочкіна і самого глави АП.
Це до смутку нагадує радянську епоху, коли в умовах закритості свої прогнози щодо радянської політики західні «радянологи» робили на основі того, в якому порядку члени Політбюро заходили на трибуну мавзолею, і це давало набагато більше інформації, ніж нічого не значущі програми КПРС.
Ніякого поновлення у списку ПР ніхто не помітив. Хіба що поява кількох грошових мішків від Литвина і прогнозоване входження «варяга» Тігіпка в першу п'ятірку. Однак усіх їх об'єднує та обставина, що їх входження в політику відбулося в 1990-х, з усіма методами і наслідками, характерними для перехідного пострадянського періоду. Підкилимні домовленості між політиками та бізнесом з кримінальним присмаком - стали брендом тієї епохи, і цей бренд досі визначає буття головної провладної партії України.
Між 1998 і 2002-му після ухвалення закону про вибори, згідно з яким половина парламенту обиралася за партійними списками, в Україні з'являються справжні політичні партії. З партіями виникають елементи політичного управління суспільством, коли громадяни мають, хоча б приблизне уявлення, яка політична сила бере на себе відповідальність за ситуацію в країні.
Хоча завдяки «мажоритарникам» Кучма продовжував контролювати парламент, поява партій була прогресивним у той час явищем. Саме в середовищі депутатів-списочників, які менше залежали від адмінресурсу під час виборів, виникли опозиційні структури і політики, які, нарешті, прийшли до влади в 2004 році. Власне, ці люди до сих пір складають кістяк Об'єднаної опозиції і, за іронією долі, знову протистоять «кучмізму», ім'я якому тепер «янукович».
Не дивно, що титульні місця в опозиційному списку отримали саме публічні лідери партій, які через скасування виборчих блоків погодилися увійти в «Батьківщину».
Однак, партії ці - лідерські, отже, їх конфігурація і, взагалі, факт їх існування змінювалися і змінюються від виборів до виборів - залежно від особистого рейтингу лідера і персональних відносин між цими лідерами. Отже, у виборчий список опозиції потрапили ще недавні конкуренти, нещадно критикували один одного, і до недавнього часу взагалі мало хто вірив, що вони зможуть хоч про щось домовитися між собою.
Є сумніви, що цей список зможе триматися разом, якщо режим Януковича дасть збій, і тоді питання, чи зможе неконсолідована зсередини партія втілювати стабільну і послідовну реформаторську політику, знову стане риторичним.
Особистий рейтинг лідера - головний політичний капітал двотисячних, а лояльність цього лідера до партійців - базова умова їх просування в списках і по щаблях партійної кар'єри. Списки опозиції - це набір квот лідерів партій, кожен з яких прагне бути першим. Але - професійний принцип при цьому залишається дотриманим.
На передвиборчому з'їзді Яценюк у вступній промові начебто і говорив про конкретні програмні речі, про які повинен говорити професійний політик, але в тому-то й річ, що програмна промова мало цікавила і делегатів, і запрошених: основним питанням було - хто і як опинився в передвиборному списку. І це стало симптомом хвороби персоналізму в політиці двотисячних.
Для лідерів ПР питання особистого рейтингу і суспільної підтримки, взагалі, є другорядними. Якби влада могла заборонити незалежні ЗМІ і «закрити» Інтернет, вона б, безумовно, це зробила - так, як ізолювала журналістів під час передвиборчого з'їзду. Однак для опозиції громадська думка має значення - інакше як стати популістом? Разом з цим, в списках опозиції геть відсутні представники цієї самої громадськості. Тут опозиція не змогла обійти ставлення до громадян, вироблене на Майдані, суть якого в тому, що громадянам дозволено захоплюватися, публічно підтримувати політиків, але ніяк не впливати на їх вирішення після їх обрання.
Хоча, справедливості заради, відзначимо, що у випадку з ПР ставити питання про присутність громадськості в списках взагалі нікому не приходить в голову.
Якщо Майдан 2004 року іноді і називають повстанням мільйонерів проти мільярдерів, то, принаймні, можна сказати, що ці «помаранчеві» мільйонери зі списків зникли. Ні Жванії, ні Третьякова, ні сумнівного Волкова в списках не бачимо.
Список ПР - це список, де не мільйонерів просто немає, або таких не більше десятка.
Легко і безпринципно ПР включає в список представників великого капіталу і тих, хто їх обслуговує - Іванющенко, Кий, Мирний, Мальцев, Чертков - імена, які з електорального або професійного боку нічого не говорять, але вони представляють той великий капітал, який, потрапивши під владу, прагне будь-що-будь зупинити економіку в ті часи, коли сила була основним гарантом права власності.
Про те, як бачать політику і суспільство ПР, свідчить і моніторинг руху «Чесно», який цікавий не стільки тим, що знайшов у списку «регіоналів» більше порушників критеріїв чесноти (цим просто нікого не здивуєш), а скільки типами цих порушень. Для нині діючих депутатів-«регіоналів», які, на думку руху «Чесно», не відповідають критеріям доброчесності, типовими проблемами, зокрема, є порушення прав людини і підкуп виборців, що цілком відображає модель політичної мобілізації 1990-х, - коли в обмін на голоси і загальний одоборямс політики пропонують громадянам дешеві подачки і вічну обіцянку «стабільності».
До речі, зауважу, що в суспільствах, де голоси виборців купуються, політики ніколи не зацікавлені в реальному соціальному поліпшенні громадян просто хоча б тому, що в цьому випадку голоси виборців можуть стати непомірно дорогими.
Примітно, що в списках опозиціонерів правопорушників, за версією руху «Чесно», хоча і значно менше, ніж у ПР, але вони не зникли, хоча деяких з них і в більшості пересунули на непрохідні позиції. Типовим порушенням для опозиціонерів є неособисте голосування, що, хоча властиво для всіх депутатів, але це те, від чого і близько не змогла позбутися опозиція, для якої абсолютна лояльність до лідера є головною чеснотою і синонімом депутатської діяльності.
Нарешті, принципи формування списків свідчать про те, для чого, власне, потрібні мандати двом політичним групам. Для ПР - це, перш за все, питання статусу і лобіювання своїх бізнес-інтересів, для опозиції - це інструмент недоторканності, яка потрібна для жорсткої боротьби. До речі, тієї самої недоторканності, яку нинішні лідери опозиції по-популістськи обіцяли скасувати.
Перший десяток років української демократії був часом кулуарних домовленостей, олігархії і адмінресурсу, які, виродившись, закінчилися Майданом. Друге політичне десятиліття стало фестивалем лідерства та публічності, що може виродитися в популізм.
Але на дворі 2012 ...

Сергій Таран, політолог